Історія побудови київського Макаріївського храму та столітнє життя парафії

Косицька Марія, 2000 р. 

1. Макаріївська церква в Києві, житіє її покровителя.

а/ храм сьогодні, затишок двору і краса будови;
б/ життя і подвиг священномученника Макарія Митрополита Київського і всієї Руси, виникнення ідеї побудови церкви-школи на честь 400-літнього ювілею кончини святого (1897 р.);

 

Косицька Марія, 2000 р.

 

1. Макаріївська церква в Києві, житіє її покровителя.
а/ храм сьогодні, затишок двору і краса будови;
б/ життя і подвиг священномученника Макарія Митрополита Київського і всієї Руси, виникнення ідеї побудови церкви-школи на честь 400-літнього ювілею кончини святого (1897 р.);

 

2. Життя та діяльність о. Костянтина Терлецького   головного ініціатора будівництва церкви-школи на Татарці і традиції Лук'янівської громади в житті Макарівського парафії.
а/ діяльність о. Костянтина Терлецького на приході св. Феодорівської церкви, організація церковних і громадських товариств 
б/ будівництво Київським Товариством розповсюдження релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви Свято-Макарівського храму на Юрківській горі;
в/ хвороба та кончина о. Костянтина Терлецького;
г/ життя Свято-Макарівської парафії в першій половині ХХ ст. 

3. 40-річна діяльність о. Георгія Михайловича Єдлінського  настоятеля Свято-Макарівського храму (1945 – 1984).
а/ іконописець І. Їжакевич  автор ікон Свято-Макарівської церкви;
б/ особливість життя Свято-Макарівської парафії під час пастирства о. Георгія Єдлінського. 

4. Початок діяльності настоятеля о. Анатолія Леонідовича Затовського, недільна церковна школа (1984 – ).

5. Святкування 500-літнього ювілею з дня мученицької кончини сщмч. Макарія, Митрополита Київського і всієї Руси.

6. Парафіяльні Товариства, громадська та видавнича діяльність парафії. Біографія настоятеля о. Анатолія Затовського. 

1. "Необізнаній людині знайти в Києві Свято-Макаріївську церкву буде непросто. Неначе сховалась вона від сторонніх очей за віти дерев древньої Татарки" [26, с. 4]. І дійсно, ще в недавні часи рідко навіть який киянин знав про цю затишну церкву з чудовими іконами І. С. Їжакевича та О.О. Мурашка, з величним різьбленим дубовим іконостасом. Знаходиться вона на горі Юрковиця поблизу Юрківського спуску та величної Щекавицької гори, тої самої, де за переказами спочиває тіло князя Олега. В минулі радянські часи церква без куполів була непримітним, дерев'яним будиночком Татарки. Правда будиночок цей був дещо більших розмірів, ніж звичайно, і ще на подвір'ї виднілося декілька могилок, що тулилися біля воріт та свідчили про його особливість. От і вся скромна зовнішність. Сьогодні ж ця церква - єдина дерев'яна на весь Київ  уже велично красується на горі з маківками та хрестами, обсаджена чудовим трояндовим палісадником, який ціле літо квітне під величними липами. Вся ця рукотворна гармонія та краса ще більше вражає, коли знайомишся з історією будівництва храму, з історією його життя, життя його священиків і прихожан. 

Зведена церква і освячена на честь священномученика Макарія, Митрополита Київського і всієї Руси на прикінці ХІХ ст. Є святі у православній церкві, чиє життя майже не висвітлене історією, але які залишили по собі пам'ять такою видатною подією, що яскраво і сильно висвітлює всю височінь їхнього духовного набутку. До таких осіб належить і священомученик Макарій, Митрополит Київський і всієї Руси. Жив він у XV ст., відомостей про його дитинство та юність не збереглося. Відомо, що коли його в 1494 р. було обрано на Київську митрополичу кафедру, він був архимандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря. У 1497 р., зібравши кошти для відбудови Софіївського собору та Києво-Печерської лаври, Митрополит Макарій вирушив до зруйнованого татарами Києва. В ті часи митрополити київські жили де завгодно (у Володимирі, Суздалі, Москві, Вільно, Смоленську, Чернігові і т. д.), лише не в Києві, і так тривало ще з часів монголо-татарького нашестя. Вмовляли і Макарія відмовитися від такої небезпечної подорожі, "на що він відповів, що Митрополит Київський мусить бути в Києві" [18, с. 49], особливо коли місто в такій скруті. "Проїздаючи вздовж Прип'яті, повз село Скриголов, що недалеко від Мозиря, святитель зупинився, щоб в неділю відслужити службу Божу в місцевій церкві" [33, с. 33]. Під час служби Божої йому повідомили про наближення татар. Владика вийшов на амвон і звернувся до прихожан: "Рятуйтесь, діти мої, а мені не можна. Я віддаю себе в руки Гоподні". Прихожани сховалися в лісах, а татари, вірвавшись до церкви, убили митрополита прямо перед Престолом у вівтарі, вони відрубали йому голову. Частина почту Митрополита була знищена, а частина забрана в полон. Стриголовці повернулися до своїх пограбованих і спалених хат, а через декілька місяців під час косовиці серед трав знайшли нетлінне тіло священномученика і невдовзі разом з монахами Києво-Печерської Лаври доставили його в Київ, у святу Софію, де мощі були покладені в раку. "А оскільки при мощах священномученика Макарія немає правої руки, можна передбачати, що святитель такміцно тримав в правій руці Святий Потир, що нечестивці, не маючи можливості відібрати дорогоцінну річ, відрубали йому руку" [14, с. 151]. Після багатьох чудес, що сталися біля його тіла, в 1547 р. Митрополит Макарій був канонізований. За часів радянської влади його мощі були перенесені до Володимирського собору, де вони в багато убраній раці зберігаються й нині в лівій частині собору. 

Наприкінці ХІХ ст., на честь 400-ліття кончини священномученика "в 1896 році, Київська Релігійно-Просвітницька Громада вирішила провести урочисте святкування його ювілею і збудувати церкву-школу в ім'я священомученика Макарія на горі Юрковиці в районі Татарки" [13, с. 31]. 

2. Особливо активно цьому сприяв член Просвітницької Громади священик о. Костянтин Терлецький, настоятель Лук'янівської Свято-Феодорівської церкви. Саме тому на його особі варто детальніше зупинитися. "Народився він 1 червня (19 травня за ст. ст.) 1861 р. у сім'ї священика в місті Миропілля, Суджанського повіту, Курської губернії. Сім'я, в якій він ріс і виховувався, складалася з батька, матері, двох братів і двох сестер". [24, с. 7] Діти виростали в спокійній але строгій атмосфері, де обов'язки порядної людини ставилися за першу вимогу. Одним з головним обов'язків дітей було і навчання, тому тихі на вдачу батьки строго слідкували за неухильним його виконанням. 

Для отримання початкового навчання син Костянтин був направлений в повітове училище м. Суджа, незабаром був переведений в духовне училище м. Обояни, а потім поступив в Білгородську духовну семінарію, яку під час його навчання було переведено в м. Курськ. 

З часом добрий моральний напрямок, закладений в сім'ї, закріплювався, а розумова обдарованість яскраво проявилася. Костянтин Петрович після закінчення курсу семінарії, як її кращий вихованець, був назначений для продовження освіти в Петербурзьку Духовну Академію. Але щоб виконати бажання свого товариша, який був назначений в Київську Духовну Академію, а сам бажав навчатися в Петербурзькій, Костянтин Петрович обрав Київську Академію. Таким чином, виконувати насамперед бажання інших наскільки дозволяють обставини, назавжди лишилося відмінною рисою в його характері. Після закінчення курсу Академії (1888 р.), він уже не стояв перед вибором з роздумами куди направити свою діяльність. Обравши подругу життя з такими ж християнськими поглядами, він у тому ж році був рукоположений у сан священика Архієпископом Волинським Паладієм і поступив законовчителем в Рівненське реальне училище. Тут молодий священик незабаром став користуватися заслуженою довірою оточуючих осіб, і його слово мало велику вагу. Та через хворобу дружини, за для якої необхідно було їздити в Київ і радитися з лікарями, він був переведений в Коростишівську Учительську Семінарію (1890 р.) і, нарешті, в Київ на Лук'янівську парафію (1891р.). Втрьох  о. Костянтин, дружина і маленький син  переїхали до Києва. 

Лук'янівський робітничий район Києва мав тоді доволі ще невпорядкований вигляд, бо ж почав активно заселятися ще не так давно, в сер. ХІХ ст., після переселення сюди жителів Подолу, які постраждали від повені 1845 та наступних років. "Назву місцевість ймовірно дістала від імені києво-подільського цехмайстра Лук'яна Олександровича, якому тут належали значні земельні ділянки" [19, с. 355]. 

Лук'янівська церква святого Федора до наших часів, на жаль, не збереглася, і згадок про неї в літературі не так багато [1, с. 231]. Стояла вона на розі Осіївської та Боговутівської вулиць (нині Маршала Будьонного) і була в ті часи  "єдиною примітною спорудою на цій робітничій околиці. Решта будинків... була переважно одно- та двоповерхова" [25, с. 209]. 

Парафія цієї церкви тоді займала велику територію, до трьох верст в ширину і обіймала у собі дві місцевості: Лук'янівку, що була на рівнині і Юрковицю, що була на горі. Вони різнилися не лише географічними умовами, а навіть були відділені одна від одної природними межами  глибокими ярами та урочищами: половецьким, печенізьким, татарським, вовчим яром. 

"З радістю чекав молодий настоятель Лук'янівської Св. Федорівської церкви першої недільної служби, коли він мав намір провести першу Літургію у цьому храмі і вперше ввійти в молитовне спілкування зі своїми прихожанами. Він вилив почуття свого люблячого серця в заздалегідь підготовлену проповідь, звернену до прихожан" [24, с. 8]. 

Але який був його подив, коли храм, який здавалося б, мав бути, за такого випадку переповненим, виявився зовсім пустим. Ніхто не захотів слухати його слова. Невдовзі виявилося, що причиною такого дивного прийому нового священика стала давня ворожнеча між прихожанами церкви, які через непорозуміння в будівництві бокових притворів храму розділилися на два табори. Кожне угрупування відстоювало свою точку зору на зовнішнє оформлення та на методи побудови притворів. 

Тяжко було переносити незаслужені підозри і образи людині, яка була так піднесено настроєна і зовсім не брала участі в інтригах, що так глибоко розмежували парафію, і стати об'єктом загравання з боку багатьох практичних осіб. Прямодушність і непохитність нового настоятеля до чужої улесливості, дотримання постійного спрямування на врахування парафіяльних інтересів викликала у корисливих людей роздратування і зумовила доноси на нього в консисторію. І на завершення до всього, священику доводилося ще й виправдовуватися від обманних наклепів спрямованих проти нього. 

Але о. Костянтин намагався не звертати увагу на змінні настрої людей і чесно виконувати обов'язки настоятеля. Головним полем його діяльності став храм. Постійне і благочинне служіння в ньому і сумлінне виконання треб сприяло зародженню глибокої поваги до о. Костянтина. Його турбота про храм, будівництво притворів та до потреб парафіян поєднувалися з щирою шанобливістю навіть до померлих. Пильна турбота о Костянтина про пам'ять до них виявилася не лише в молитві, а й в упорядкуванні місця їхнього вічного спочинку. Коли він побачив старе Лук'янівське кладовище в дуже запустілому стані, то здійснив багато заходів, щоб довести його до належного вигляду: була зроблена земельна огорожа, побудована сторожка, взятий на службу особливий сторож, а пізніше разом з учнями своєї церковно-парафіяльної школи священик обсадив його деревами, в надії влаштувати там гарний сад, де б учні змогли отримувати практичні знання по садівництву. 

Він не брався одразу за широкі непосильні справи, він як самий мудрий господар починав з малого, але живого і дієвого. В перший же рік свого призначення влаштував школу грамоти на Лук'янівці в приміщенні, яке наймалося за церковні кошти. Через рік він перетворив її на церковно-парафіяльну школу, яку завбачливо розмістив на горі Юрківській, у самій віддаленій частині парафії, що найбільше мала в цьому потребу. Багато праці о. Костянтина йшло і на щоденні походи через невпорядкований яр до школи, що розташувалася на відстані 1,5 версти. Особливо це було важко в негоду. Дивно, але таке переведення школи в іншу місцевість дало можливість окремим особам знову скаржитися на о. Костянтина в консисторію і невдоволено виступати в пресі. Нові виправдання, написання в консисторію спростувань відбирало багато часу і зусиль у священика. Згодом нестача коштів для найму приміщення змусила священика перевести школу у правий притвор храму. Цей перехід чомусь також викликав нові скарги та звинувачення окремих прихожан. Але найшовся добрий чоловік, який пожертвував о. Костянтину великий зруб і в 1893 р. навпроти церкви на великій ділянці землі, побудували світле і просторе приміщення для власної церковно-парафіяльної школи. Землю виділили міське управління у відповідь на прохання о. Костянтина та церковної громади. Лук'янівська церковно-парафіяльна школа (більш як на 100 учнів), крім класних кімнат мала ще й приміщення для двох учительок. Школа після храму стала другим пам'ятником його діяльності. 

Тісне життя з парафією і постійне перебування в душевних потребах прихожан зумовлювали все ширшу і ширшу діяльність о. Костянтина. В його чутливу душу дуже сильно врізалася бідність багатьох прихожан, яка особливо згубно відбивалася на дітях. Це було помітним не лише на фізичному розвитку, але й на духовному. Через матеріальну нестачу і недостойне життя батьків багато дітей з самого малого віку виховувалося на вулиці без усякого догляду, серед вуличної лайки. З сумом дивився о. Костянтин під час своїх постійних подорожей по парафії на п'яні безчинства і на їхніх постійних свідків - нещасних дітей. Як тільки він влаштував церкву і школу, так одразу ж приступив до нової справи. Збирав кошти на День бідних дітей (влаштування трапези з роздачею подарунків), навчати доброму і корисному і помагати справжнім трударям, які через нещасливі обставини впали в нужду - це мета, яку поставив перед собою о. Костянтин і виконував усе життя. 

Він як пастир бачив, що у справах милосердя і любові найбільше може зробити жіноче серце і звернувся з проханням до прихожанок, які й відгукнулися на його звернення. Було організоване Дамське відділення попечительства (1896 р.), яке взялося за здійснення вищевказаної мети. Як і завжди розпочали нову справу у самих скромних масштабах, що згодом вилилося в організацію притулку для дітей, який розмістився в сімох кімнатах (в великій прибудові до школи) і приймав 20 дітей, які жили постійно і 40, які приходили на день. 

Весною 1893 р. під впливом постійних газетних повідомлень про пограбування, вбивства і інші безчинства о. Костянтин з найближчими знайомими обговорив створення в Києві релігійно-просвітницького товариства. Те, що тоді здавалося таким сміливим і нездійсненним, завдяки його активній і постійній діяльності невдовзі почало поступово втілюватися. В листопаді того ж року було відкрито Київське Товариство релігійно-моральної просвіти в дусі православної церкви. Мрія о. Костянтина про взаємну підтримку в роботі і об'єднання зусиль священиків і мирян здійснилася і він зі справжньою ревністю одразу розпочав по недільних і святкових днях читання після вечірньої служби. Слухачів збиралося від 40 до 100 чоловік і в перший же рік (1894) таких читань було 60. Не зупинившись на цьому, він того ж року відкрив читання і в іншому місці — в казармі 3-ї батареї 33-ї артилерійської бригади. До величезної роботи на приході і в школі добавилася нова немала робота в релігійно-просвітницькому Товаристві, але вона була не тяжкою, а радісною для завжди активного пастиря. 

В наступному 1895 р. о. Костянтин провів 51 бесіду після недільних і святкових вечірніх служб у своєму храмі і 35 бесід в батареї. Так до кінця свого життя він невтомно вів цю діяльність від імені і при допомозі релігійно-просвітницького Товариства. Після бесід о. Костянтин роздавав брошури, які видавалися релігійно-просвітницьким Товариством і завжди сумував, коли видавництво їх тимчасово припинялося через фінансові негаразди. 

Він умів бачити роботу для священика у таких здавалося б несумісних з церковною діяльністю справах як, наприклад, організація Товариством тверезості так званих чайних на території парафії. У 1897 р. з його активної діяльності Київським міським попечительством про народну тверезість була відкрита на Лук'янівці чайна. Діяльність о. Костянтина в ній характерно змальовує його особистість, а також і болюче питання освіти. Тут він також по недільних і святкових днях проводив читання та бесіди. 

Відкриваючи читання тут він залучив до них багатьох світських осіб і викладачів гімназій і університету, які вели заняття по історії, природознавству та медицині. Тут же була організована бібліотека та аматорський хор, який в перервах між читаннями і після них виконував відповідні церковні, народні і інші співи. Але оскільки більшість членів комісії, яка завідувала чайною, вважала що кориснішим для просвіти народу була б постановка водевілей та влаштування танців, то після 4-х років Головування о. Костянтину довелося залишити діяльність в ній. Зрозуміло, що ці особи керувалися більш економічними чинниками, ніж потребами духовної настроєності народу. 

З особливою виразністю викристалізувався пастирський дух о. Костянтина в здійсненні ним будівництва церкви на Юрківській горі і відведенні до неї половини свого приходу. Сполучення між Лук'янівкою і Юрковицею, а також дорога до самої Юрковиці, особливо через відсутність бруківок, були дуже поганими особливо в осінній і зимовий періоди. Населення Юрковиці тоді складалося з матеріально і морально вбогих бідняків великого міста, які таємно захоплювали міську землю і в глибині ярів по ночах будували свої більш ніж прості житла з лози та глини. З часом ці будівлі поступово замінювалися невеликими дерев'яними будиночками. Жителями Юрковиці буди дрібні продавці і перекупки, візники і ремісники, які звикли до п'янства та базарної лайки навіть під час відбування самих величних церковних таїнств, таких як хрещення чи похорони. Важко було о. Костянтину з його чутливою душею бачити таку погану поведінку прихожан і відчувати своє безсилля, щоб зробити щось значне для жителів Юрковиці, через віддаленість району. 

Ми вже згадували спробу розміщення на Юрковиці церковно-парафіяльної школи, при допомозі якої о. Костянтин мав намір хоч трохи створити благодійний вплив на зміну спрямування способу життя. Але звичайно цього було мало. При цьому нестача коштів заставила його знову перевести школу на Лук'янівку. Та все ж о. Костянтин не належав до слабких людей, які після першої невдачі полишають виконання своїх задумів. Для Юрковиці необхідний був широкий просвітницький вплив. І якщо не вдавалося досягнути здійснення мети при першій спробі, то він чекав з терпінням кращих умов. 

У листопаді 1893 р. з відкриттям Київського Товариства розповсюдження релігійно-моральної просвіти в дусі Православної Церкви о. Костянтин з самого заснування був одним із самих активних його працівників. Правда, він знав, що новостворене Товариство не має ніяких матеріальних коштів, але покладав на нього надії не даремно.

 

На початку 1895 р. о. Костянтин познайомив деяких членів Товариства зі своєю думкою про побудову церкви-школи. Звичайно, Товариству, яке ще не мало приміщення для зібрань і яке змушене було випрошувати його кожного разу в центрі міста, така новобудова на околиці міста не здавалася доцільною. Але о. Костянтин не зупинявся перед подібними запереченнями. Він надіявся, що місто дасть землю безкоштовно, а будівництво може бути здійснене на спеціальні пожертвування, і що такою корисною справою на околиці Товариство набуде авторитету серед усього населення міста і так скоріше укріпить свій авторитет і власну діяльність. Багато виникло логічних заперечень. 

Знайшовши співчуття лише серед окремих членів, о. Костянтина став розшукувати вільну територію міських земель на Юрковиці. Він здійснював численні подорожі і ходив по крутих її горах, шукаючи відповідного місця для церкви. Після довгих роздумів він зупинився на одній запущеній і майже недосяжній горі, яка належала місту, на перехресті вулиць Верхньої Юрківської і Старої Поляни. Правда, планування гори було не простим, але це було центральне місце для Юрковиці, і воно піднімалося над оточуючим простором, що ріднило таке її положення з Києво-Андріївською церквою. Як тільки вибір було зроблено о. Костянтин, який ніколи не відкладав справу на довгий час, одразу повів особисті переговори з Міською Управою. Виявилося, що намічена гора зі схилами, площиною в 900 кв. сажнів, може бути без відшкодувань відведена для побудови церкви-школи. 

1 січня 1896 р. (19 грудня 1895 р. за ст. ст.) о. Костянтин виклав свою пропозицію на Раді релігійно-просвітницького Товариства. Цікаво, що члени Ради одразу віднеслися до цього питання негативно. Справа була новою і здавалася ризикованою. Товариство не відчувало за собою ні моральної ні матеріальної сили на таке велике будівництво. Надії о. Костянтина ніби-то рухнули, він був засмучений. Але раптом питання було висвітлене в такий спосіб, що негоже відмовлятися новоствореному Товариству від землі, яку може дати місто безкоштовно, оскільки це не зобов'язує його розпочати будівництво одразу. Будівництво можна перенести на більш сприятливі часи. Кінцевим результатом обговорення стало рішення Ради: просити місто про передачу земляної ділянки на Юрковиці для побудови школи-церкви. І тоді ж 1 січня (19 грудня за ст. ст.) 1895 р. Рада Релігійно-Просвітницької Громади звернулась до Київської Міської Управи з клопотанням про виділення ділянки землі для зведення на височині молитовного будинку для вечірніх Богослужінь на початку спуску від Верхньої Юрковиці на Нижню. У клопотанні зазначається, що населення обох Юрковиць досить віддалені від парафіяльних церков. На Юрковиці, в Чмелевому Яру, Самсонинському Яру живуть майстри, робітники, торговці, які потребують духовного пастирства і просвіти. 

Комісія з питань відведення земель задовольнила клопотання Релігійно-Просвітницької Громади, виділила 900 кв. сажень землі з тим, що у разі, як за три роки Громада не забудує ділянку, вона повертається назад у власність міста [17, с. 361]. 

Виділену ділянку, розташовану в мальовничій місцевості між Щекавицею і Лисою горою, відразу ж після одержання дозволу Київської Міської Управи на забудову було обнесено парканом. 

Через декілька місяців, 29 травня (16 травня за ст. ст.) 1896 р., в день святкування коронування імператора Олександра ІІ, в Лук'янівській церкві св. Феодора була урочиста літургія, по її закінченню хресний хід з багатьма священиками, членами релігійно-просвітницького Товариства, серед яких була дружина генерал-губернатора, графиня С.С. Ігнатьєва, з аматорським хором Товариства та великою кількістю народу, направився на Юрковицю для освячення отриманої від міста земельної ділянки. 

Біля підніжжя недоступної прямовисної гори, що була обрана для побудови церкви-школи, було відправлено молебень і здійснено освячення місця. О. Костянтин в проповіді до жителів Юрковиці разом з іншим сказав і таке: "Товариство релігійно-моральної просвіти бажає прийти на допомогу тим, хто сидить тут у пітьмі і у сутінках смертних. Воно отримало від міста цю землю для побудови церкви-школи. Товариство бідне на матеріальні кошти, але це його не засмучує, бо апостоли були бідні, але збагатили духовно весь світ". Тут же було покладено початок збору пожертв на будівництво. 

Одначе і в цьому разі продовження справи було дуже сумнівним. Зібрати 12 – 15 тис. карбованців — було завданням дуже важким, а Товариство релігійно-моральної просвіти мало надходжень: 
У 1895 році — 665 крб.
а в 1896 році — 2 000 крб [24, с. 21]. 

Жителі Юрковиці були також дуже бідними, до того ж всі вони ставилися з великою недовірою до всього цього. Впевненим був лише о. Костянтин. 

Ціле літо і осінь справа не просовувалася. В цей час зовсім випадково виявилося, що громада Байкового кладовища може пожертвувати для Юрковиці будматеріали від розібраної церкви святителя Дмитра Ростовського і іконостас цієї церкви. Одразу о. Костянтин оглянув будову і найшов, що вона може бути використана для побудови церкви-школи, про що й з радістю заявив на Раді Товариства 10 грудня (27 листопада за ст. ст.) 1896 р. Іконостас відновили духовним собором у Києво-Печерській Лаврі. 

З цього часу ті, хто сумнівалися, побачили, що можна надіятися на благополучне завершення планів. На основну побудову мався вже матеріал, хоч його ще було недостатньо. Рада Товариства постановила відпустити із своїх коштів 500 крб. 

Як тільки єпархіальне керівництво дало згоду на перевезення старої церкви о. Костянтин одразу приступив до перевезення будови, яка й була закінчена до 14 квітня (1 квітня за ст. ст.) 1897 р. Одразу він найняв працівників для планування і обробки гори. Робота закипіла. Кожен день, у всяку погоду, можна було бачити, як він поспішав на Юрковицю для оглядання робіт. У проведенні підготовчих робіт по зведенню церкви-школи і в самому будівництві активно брала участь вся громада Лук'янівської Свято-Феодорівської церкви, Лук'янівська Громада за тверезий спосіб життя, Лук'янівське кураторство (голова Н. І. Чоколов) та багато інших організацій і приватних осіб. 

Ще року не пройшло як лише освятили місце під будівництво, а вже готувалася закладка церкви-школи на обробленій горі. 14 травня (1 травня за ст. ст.) 1897 року, "з благословіння висикопреосвященнішого Іоанникія, Митрополита Київського і Галицького, відбулась закладка церкви-школи на Юрковиці на честь священномученика Макарія, Митрополита Київського і всієї Руси" [13, с. 31]. 

Після урочистої літургії, з Лук'янівської св. Феодорівської церкви з великою кількістю народу як і попереднього разу направився хресний хід на Юрковицю, йшли члени релігійно-просвітницького Товариства, дружина генерал-губернатора, графиня С.С. Ігнатьєва, аматорський хор Товариства. Возглавляв хід Єпископ Сергій (Уманський). На цей раз хресний хід піднявся на гору по зробленому уже спуску, і тут було здійснено закладку церкви-школи на честь святителя Київського Макарія, з дня кончини якого в той день виповнялося 400 років. Перед чином закладки церкви-школи преосвященніший Сергій (Уманський) звернувся до присутніх із зворушливим словом, в якому пояснив суть цих урочистостей і значення церкви-школи для просвіти і спасіння мешканців цієї місцевості, віддаленої від міста, де самі назви урочищ — половецьке, печенігівське, татарське — нагадують про темні і сумні події минулих днів нашої історії. Владика Сергій запросив усіх до посильних пожертвувань на будівництво церкви-школи. Після закладення міський голова, проф. Духовної Академії С.М. Сольський дякував Товариству за його релігійно-просвітницьку роботу для малограмотної Юрковиці. Сучасники згадують, що винуватець торжества о. Костянтин стояв на урочистостях як завжди скромно осторонь. 

Увечері цього ж дня в актовому залі Фундуклеєвської жіночої гімназії відбулося урочисте засідання Київської Релігійно-Просвітницької Громади, присвячене 400-річчю мученицької кончини Макарія, Митрополита Київського і всієї Руси. 

Літо 1897 р. було часом надзвичайної праці о. Костянтина. Він поспішав з будівництвом церкви-школи. Із трьох членів будівельної комісії, яких обрало Товариство: священик Володимир Васильович Богородицький, священик Костянтин Петрович Терлецький, доктор медицини Петро Васильович Нікольський, — він був чи не найактивніший. Він наймав робітників, розраховувався з ними, купував матеріал, збирав пожертвування, їздив до когось просити цеглу, до іншого лісу і т. п. Тільки-но він встигав виконувати складні прихідські обов'язки, як одразу приходив на будівництво, робив розпорядження і керував робітниками. Близькі йому люди знали, що при розрахуванні з робітниками він, коли не вистачало грошей в касі Товариства, часто віддавав всі свої власні кошти. 

Не дивно, що при такій енергійній діяльності о. Костянтина все важке влаштування гори і побудова будівлі були повністю завершені до 1 листопада 1897 р., і вся ця велика справа обійшлася лише близько в 10 тис. крб, які було зібрано головним чином добровільними пожертвами. Великі кошти на побудову церкви були вкладені блаженним чоловіком "Пилипом Босим, який, кажуть, ходив босоніж і в спеку, і в холод. Все життя він збирав милостиню, яку й віддав на цю церкву. Відомо, що допомогла йому значними коштами поміщиця Катерина Чоколова, від імені якої походить назва району Києва (Чоколівка)" [26, с. 5]. До наших часів збереглася могила Пилипа Босого у церковному дворі і вдячні прихожани весь час її чистенько прибирають. 

У листопаді 1897 р. будівельна комісія звітувала Раді Київської Релігійно-Просвітницької Громади, що церква-школа готова до освячення. Освячення церкви-школи, з благословіння висикопреосвященнішого Іоанникія, Митрополита Київського і Галицького, було призначено на 30 листопада, на день пам'яті св. Апостола Андрія Первозванного. Релігійно-просвітницьке Товариство святкувало початок свого просвітницького будівництва. 

Напередодні, 29 листопада 1897 р., в Лук'янівській церкві св. Феодора Освяченого відбулася всенічна. Наступного дня в цій самій церкві відбулась рання Літургія. Після ранньої Літургії з Феодорівської церкви на Юрковицю вирушив хресний хід з перенесенням святих мощей. 

О 9 годині ранку для освячення церкви-школи прибув єпископ Сергій (Уманський) — голова Київської Релігійно-Просвітницької Громади. В освяченні Престолу і церкви-школи єпископу Сергію співслужили: архімандрит Антоній — намісник Києво-Печерської Лаври, архімандрит Євлогій — настоятель Видубицького монастиря, протоірей І.Н. Коротков, протоірей Н.П. Фоменко, протоірей П.Г. Преображенський і ієромонах Платон — доцент Київської Духовної Академії. Після освячення було відслужено Літургію. Священник Г.Я. Прозоров виголосив слово про значення храму для християнина: "Храм є неоціненна Святиня, дім Божий, школа життя і спасіння, створена самим Богом, що виховує людей Євангелієм і благодатними засобами Господа нашого Ісуса Христа. Немає і бути не може кращого виховного закладу на землі ніж храм Божий, і саме тому, що він Божий. Школи, влаштовані людьми, настільки цінні і досягають своєї мети, наскільки втілюють ідеали, проголошувані в храмі Божому, наскільки благовлаштовують душі своїх вихованців. Якщо школа відокремлюється від храму Божого, то в ній зникають виховання, моральний благоустрій душі і залишається саме лише навчання. Але де школа і храм Божий разом, там є все, що потрібне для всебічного і гармонічного розвитку розумових і моральних сил людини-християнина, для одержання ним знань і добрих навичок життя. Виходячи з такого переконання, Київська Релігійно-Просвітницька Громада принесла в дар неписьменним людям Юрковиці храм Божий і під покровом його школу, в яких би вони просвічувались Богослужінням і уроками в школі; премудрістю Божою і знаннями людськими, в яких вони молилися б і вчилися" [18, с. 310]. 

Єпископ Сергій звернувся до присутніх з архієрейським словом, в якому вказав на знаменний збіг освячення церкви-школи на Юрковицькій горі із святом св. Апостола Андрія Первозванного: "Первозванний апостол поставив хрест на одній з гір Київських, і звідси світло Христове засяяло по всій Руській землі. Київська Релігійно-Просвітницька Громада спорудила храм Божий на Юрківських висотах, і віриться тепер, що з допомогою Божою звідси пошириться світло Христове на темну Юрковицю" [18, с. 310]. На урочистостях освячення церкви-школи і на Божественній Літургії були присутні багато віруючих міста Києва і в тому числі: начальник краю граф А.П. Ігнатьєв з дружиною, віце-губернатор П.А. Слєпцов, заступник місця міського голови А.В. Розов, члени Київської Релігійно-Просвітницької Громади, представники Лук'янівського кураторства зі своїм головою Н.І. Чоколовим, студенти і викладачі Київської Духовної Академії. З того часу церква-школа на Юрковиці несла місцевому населенню добро і просвіту. Проте справу було зроблено лише на половину. Юрковиця одержала церкву — школу і особого вчителя, але священник запрошувався Київською Релігійно-Просвітницькою Громадою лише на святкові Богослужіння. Складність була в тому, що священика на такому бідному приході необхідно було б забезпечити хоча б квартирою. Крім того, один будинок не міг забезпечити і церковно-парафіяльні, і шкільні завдання. Слід було і для школи збудувати приміщення. Сама Юрківська парафія підняти таку справу не могла — не вистачало коштів, та не було ще там ініціативної людини, здатну зрушити таку справу. На щастя юрківчан, вони мали за свого парафіяльного священика Костянтина Терлецького — настоятеля Лук'янівської Свято-Феодорівської церкви. 

Проте мета о. Костянтина була виконана лише наполовину. Юрковиця отримала церкву і школу і вчителя, але священик запрошувався Товариством лише для святкових богослужінь. А між тим о. Костянтин прагнув створити тут самостійне парафіяльне життя, дати Юрковиці справжнього керівника — окремого священика. 

Через рік, восени 1898 р. о. Костянтин, не маючи ніяких коштів, на свій страх і ризик почав при Юрковецькій церкві-школі будівництво великого будинку для школи і для квартири священика. Коли запитували о. Костянтина, на які кошти зводиться будинок, він відповідав: "Бог допоможе". Знову всю осінь і наступне літо провів він на Юрковиці на будівництві будинку, який було закінчено літом 1899 р., і школа була переведена в нове приміщення. Перепона для створення окремої парафії зникла, і невдовзі Юрковецька парафія відбулася, головним чином, із частини Лук'янівської. Тоді ж було призначено в Свято-Макаріївську церкву на Юрковиці парафіяльним священиком о. Михаїла Алабовського. 

Свято-Макарівське братство, яке стараннями настоятеля о. Михаїла Алабовського незабаром виникло при Юрковецькій церкві, дбаючи за прикладом Свято-Феодорівської церкви і за рекомендаціями її настоятеля про добробут церкви і про бідних людей парафії, відкрило денний притулок для дітей. При братстві діяла бібліотека. 

Місцеві звичаї стали змінюватися. Жителі цієї місцевості, які до цього були відірвані від храму полюбили свій новий храм. Та й зовнішній вигляд місцевості помітно змінився: з'явилась бруківка, зводилися гарні будинки, відкрився магазин. 

В Свято-Макаріївській церкві відтоді Богослужіння почали проводитися регулярно щонеділі й по святкових днях, і, крім того, по вівторках увечері співався Акафіст "Успінню Пресвятої Богородиці" і виголошувалася проповідь. О. Михаїл Алабовський — завідувач читанням в Юрковецькій Свято-Макаріївській церкві пише у своєму звіті за 1904 р.: "... з роками визначається постійний склад слухачів, кількість яких у Великому посту зростає. Спів Акафісту як правило викликає особливий молитовний настрій. Ті, хто молиться, у більшості випадків слухають його на колінах, багато людей повторюють слова Акафісту, особливо виразні, звернені до серця. І цей настрій дуже сприяє належному сприйняттю пропонованого читання" [13, с. 34]. 

Так служив о. Костянтин Терлецький у парафії протягом 13 років свого служіння в Києві. Костянтин Петрович був взірцевим сім'янином, люблячим, турботливим і терпеливим в сімейних негараздах. Улюбленими заняттями його були: пасіка, садівництво і столярні роботи. Всі побудовані під його керівництвом і доглядом бідівлі відрізняються міцністю, освітленістю, простором і зручністю. 

Натхненний вищою ідеєю, він не сторонився і мирського життя і завжди вносив у нього труд, усвідомлення обов'язку і сердечні стосунки з людьми. Він залюбки брав участь в дружніх розмовах і в сімейних святкуваннях близьких йому осіб. 

О. Костянтин мав міцне здоров'я, він працював не обмежуючи своїх сил. 29 березня (за ст. ст.) 1906 р. о. Костянтина позвали до хворої сипним тифом в єврейську лікарню. Відправляючи таїнство, він не вжив передбачливих заходів. Вечором того ж дня його бачили на пастирських зборах особливо збудженим і бадьорим. Майже для всіх присутніх це була з ним остання зустріч. Наступного дня (це була середа 5 тижня Великого посту) він змусив себе піти в церкву для читання Великого канону, а почував себе уже погано. Повернувшись з храму, о. Костянтин запросив до себе свого диякона і, за словами останнього, особливо довго розмовляв з ним. А через чверть години диякона попередили, що священик вже не зможе завтра служити. Лікарі (серед них і професор-спеціаліст) встановили сипний тиф і намагалися перемогти швидкоплинну хворобу. Відчуваючи серйозність недуги, З-го квітня о. Костянтин причастився і був висповіданий священиком, який його заміняв на приході, о. Стефаном Синявським. 11 квітня (за ст. ст.) 1906 р. він помер, церковний дзвін сповістив паству про його кончину. 

Не лише прихожани, але й багато різних жителів міста були вражені його кончиною і висловлювали скорботу. На похорон прибув спеціально з Варшави один з його близьких приятелів проф. П.В. Нікольський. І саме ця кончина показала, якою привабливою і самовідданою була його особа для всіх. 

Його тіло по чину було обмащене єлеєм і зодягнено у білі священицькі шати о. С. Синявським і о. М. Алабовським, на груди покладено св. Євангеліє, в руки покладений хрест. Одразу до гробу зібралися найближчі за місцем проживання ієреї: прот. В. К. Липківський, о. С. Потєхін, о. С. Синявський і о. М. Алабовський і собором звершили першу панахиду. На другий день була зроблено оголошення в газеті. З усіх кінців міста на Лук'янівку їхали священики, друзі, знайомі попрощатися. 

"26 квітня (13 за ст. ст.) Літургія передосвячених Дарів з проголошенням заупокійних молитов була урочисто відправлена преосв. Платоном, ректором Духовної Академії, в співслужінні з прот. Н.М. Клітіним, прот. В.К. Липківським, священиками: І.Г. Тарасевичем, С.М. Потєхіним, Д.І. Мельниковським, С. Синявським, М.П. Алабовським і студентом-ієромонахом о. Анатолієм, при співі місцевого хору. Храм був переповнений. 

За Літургією було здійснено урочистий чин ієрейського поховання, в якому прийняли участь 20 протоієреїв і священиків при 4-х дияконах. Перед похованням преосвященним Платоном було сказано декілька теплих слів в пам'ять померлого. Його поховали напроти вівтаря лівого притвору на честь праведної Єлизавети, де любив служити покійний. На його могилі кожного дня з'являлися свіжі квіти, часто тут стояли скорботні постаті осиротілих духовних чад і друзів, побратими по служінню в день похорон домовилися по черзі служити заупокійні літургії в Свято-Феодорівському храмі протятом 40 днів. Прихожани в знак глибокої поваги до спочилого пастиря воздвигли чудовий пам'ятник із чорного лабрадору, коштом в 200 крб" [24, с. 30 – 31]. 

Увінчана храмом чудова Юрківська гора стала ще одним вічним пам'ятником о. Костянтину. Не відмічений офіційними відзнаками (останньою відзнакою була отримана ним камилавка), о. Костянтин користувався заслуженою повагою в суспільстві, що між іншим висловилося в обранні його почесним членом Київського Товариства релігійно-морального просвітництва і св. Макарієвського Юрковецького Братства. 

Свято-Макарівська парафія жила й надалі життям пастирської опіки до своїх прихожан, в дусі, який започаткував тут о. Костянтин Терлецький. У школі аж до 1918 р. по неділях з дорослими велися вечірні заняття з 4-ї години вечора до 8-ї, а в інші дні заняття проводилися з 12-ї години дня до 4-ї години вечора. У недільні дні школу відвідували до 70 чоловік, а в будні дні - до 50. Спочатку обов'язки учителя виконував випускник духовної семінарії, а потім був і вчитель з педагогічною освітою, який жив при школі. Притулок відвідували до 70 чоловік, в тому числі - 15 переданих з міста. В притулок приймалися діти від 3 до 9 років з платою по 5 коп. із заможних, діти бідних приймались безкоштовно. З березня 1908 р. справами притулку почав займатися Дамський Комітет при Києво-Юрковецькому Свято-Макаріївському братстві. Дамському Комітету всіляко допомагав високопреосвященніший Флавіан, Митрополит Київський і Галицький. 

Відомо, що вже в 1911 р. настоятелем Свято-Макарівського храму був о. Федір Миколайович (Синькевич), який виконував також обов'язки законовчителя в Міському парафіяльному училищі (в. В.Васильківська, 81). Дияконом в цей час був Мачуговський, а старостою П.Ф.Добровольський [15, с. 264]. Такий же склад керівництва церкви був і в 1913 р. [16, с. 264]. 

Слід зауважити, що будівництво та діяльність Свято-Макаріївської церкви і її Братства завжди здійснювалися за активного сприяння і матеріальній підтримці релігійних, громадських організацій і приватних осіб. За неоціненну допомогу в створенні церкви-школи на Юрковиці Почесними членами Свято-Макаріївського Юрковецького братства стали Високопреосвященніший Платон, архієпископ Американський і Алеутський; баронеса Фіркс Є.В., інженер Якубенко А.Ф., професор Никольський П.В., Проценко В.Н., Шефтель А.Н. - опікун дитячого притулку, Терещенко А.Н., Алабовський М.П. - перший настоятель Свято-Макаріївської церкви і організатор Свято-Макаріївського Юрковецького братства, Алабовська К.І. - фундатор дитячого притулку при Свято-Макаріївському Юрковецькому братстві, подружжя настоятеля, Мурашко А. І. - архітектор (за його кресленнями створено іконостас, що стоїть зараз в Свято-Макаріївській церкві). Довічними членами Свято-Макаріївського братства стали: художник Пимоненко Н. К., Фонталова Н. А., Бондар А. І., інженер Яковлев Н. А., Чоколов Н. І., Самохвалов М. С., Карнович А. Л., Гринь Є. М., Броншвагер В. А., Булава І. І. [13, с. 35] 

Після жовтневого перевороту і громадянської війни Свято-Макарівська Юрковецьке братство припинило свою діяльність. Школу і притулок нова влада у церкви забрала. Приміщення школи пристосували під житловий будинок. Будинок дитячого притулку було перетворено на тубдиспансер. 

В 1937 р. тодішнього настоятеля Свято-Макаріївської церкви священика Никодима було заарештовано. Родини отця настоятеля і отця диякона з церковного будинку виселено. Церкву, зруйнувавши дзвіницю і купол, пристосували під лимарню. 

Друге своє життя Свято-Макаріївська церква розпочала у 1942 р., коли взимку зібралися віруючі Татарки та Юрковиці й зареєстрували церковну общину. То були подружжя М.М. та Н.П. Булави, Я.Н. Карпов, М.І. Токарєва, подружжя Шлопацьких, М.В. Шульженко, брати Гермоген і Іоасаф Шиманські, С.І. Фокін, незмінний псаломщик Олександра Андріївна Ходорко, Б. Ходорко. Влітку 1942 р. стараннями довколишніх районів вдалося провести хоч який ремонт і знову переобладнати будівлю під церкву. Було влаштовано вівтар, крилас, поставлено фанерний іконостас, зібрано деякі ікони. Освячення храму і Престолу було проведено з благословення преосвященнішого Пантелеймона, Єпископа Київського, ієромонахом Анатолієм.

3. Та повне відродження церкви священномученика Макарія розпочалося 17 грудня 1945 р. - в день великомучениці Варвари, коли Митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов) поставив настоятелем цієї церкви священика Георгія Єдлінського. Він зумів об'єднати довкола церкви парафіян, і сприяти відродженню колишньої краси церкви. 

Народився о. Георгій 15 квітня 1902 р. у м. Києві в сім'ї священика Михаїла Єдлинського, настоятеля Борисо-Глібської (Різдво-Предтеченської) церкви на Подолі, якого було розстріляно в застінках КДБ у 1937р в 87 річному віці, а в останні часи Західною Російською церквою причислено до сонму святих новомучеників. [10, с. 8]. У 1919 р. о. Георгій закінчив 4 класи Київської духовної семінарії, а в 1924 р. - Київську духовну академію, де ректором був на той час професор-протоієрей Олександр Глаголєв, настоятель Добро-Микільської церкви м. Києва (прототип отця Олександра з роману М. Булгакова "Біла гвардія"). [30. c. 8; 31, с. 5.] У 1925 р. отець Георгій був удостоєний вченого ступеню кандидата богослов'я за роботу "Історія руської апологетики", яка була написана під керівництвом професора протоієрея Павла Свєтлова. З 1924 р. він одночасно вчиться у Київському державному університеті на літературно-лінгвістичному факультеті і закінчує три курси. Декілька років дає приватні уроки як репетитор, а з 1932 р. і до початку Великої Вітчизняної війни працює бухгалтером у різних установах. 

"30 грудня 1941 р. о. Георгій був висвячений у сан диякона, а 31 грудня - в сан пресвітера. З 12 березня 1942 р. був настоятелем Троїцької церкви в с. Сушківка, а з 12 серпня цього ж року - настоятелем Покровської церкви с. Рижавка Київської області (нині Черкаської). 18 грудня 1945 р. митрополитом Київським і Галицьким Іоанном о. Георгій був назначений настоятелем Макаріївської церкви м. Києва, де й служив 39 років до виходу за штат у 1984 р". [4, с. 11]. 

В 1947 р. отець Георгій залучив до іконописних робіт видатного майстра Івана Їжакевича. З Іваном Сидоровичем о. Георгія пов'язувала багаторічне знайомство. До революції І. Їжакевич розписував Борисо-Глібський храм (не зберігся) [1, с. 227], де служив настоятелем батько о. Георгія - о. Михаїл Єдлінський. Тому так природно було йому, коли постала необхідність написання ікон до нового іконостасу та кіотів, звертатися саме до Івана Сидоровича. "Як свідчать документи, сам Іван Сидорович, був з роду козаків. Його батька доля звела з високоосвіченим священиком села Довгеньке Мараховським, у якого він посватав дочку Марію. Мараховські були в рідні з Дмитром Березовським, нащадком родини Максима Березовським - геніального творця духовної музики" [21, с. 42]. Художник був найстаршим сином у багатодітній сім'ї і став першим в роду, хто пізнав грамоту. Чотирикласну школу при церкві Іван закінчив у дванадцять років і заради ідеального слуху, який був у хлопчика, відвезли його до дядька-псаломщика, що служив у двох київських монастирях. Дядько ще крім служби на криласі писав ікони, але не темперою на левкасі, як то було здавна, а олійними фарбами. Перебуваючи весь час під впливом високих духовних осіб, маючи доступ до всіх значних скарбниць великих храмів - стародруків з унікальними гравюрами, давніх ікон, споглядаючи древні фрески та мозаїки Іван став мріяти про життя в Лаврі. У цей час під впливом дядька він робить перші спроби в малюванні і виявляє неабиякий хист. Архімандрит віддає здібного посохоносця до Лаврської іконописної Лаврської іконописної школи. [21, с. 43]. 

Дев'ятнадцятирічний І. Їжакевич з кількома найбільш обдарованими учнями школи Мурашка і таким же, як він репетитором Пимоненком запрошується для реставраційних робіт в Кирилівській церкві. Двадцятирічним - їде до Петербургу, де навчається в художній Академії, а на початку ХХ ст. повертається в Київ. Йому надають помешкання в Лаврі, і він розпочинає викладання в іконописній школі та приступає до розписів Трапезної церкви, церкви над Економічними воротами (Храм усіх Святих), фасаду головного входу, а також виконує ряд робіт у правому нефі Успенського собору. Багато попрацював митець в київських храмах: Іонівський монастир, Покровська церква, Храм на Приорці. 

На дев'ятому десятку літ Їжакевич пише ряд ікон і для Макарівського храму. Писалися ці ікони за дуже несприятливих обставин тогочасного ставлення держави до іконопису. Потрібно було це робити "підпільно". Щодня митець їхав з дому на Куренівці на Шулявку, на в. Борщагівську, 135, де й виконував замовлення, ховаючись за воротами приватного будинку. Його пензлю належать ікони: священномученика Макарія, Божої Матері "Несподівана Радість", святителя Николая "Мокрого" (2, с. 38), великомучениці Варвари, Феодора Освяченого, священномученика Іоанна воїна, преподобного Серафима Саровського. (Цікаво, що ікона Божої Матері "Несподівана Радість" написана ним на металі). Інші ж ікони іконостасу та кіотів були написані його учнями. 

Новий дубовий іконостас, крилас, кіоти та свічний ящик були виготовлені місцевими столярами - різьбярами за проектом архітектора А. І. Мурашка, за участю кандидата архітектури Е. Д. Коржа. Освячення нового іконостасу та ікон о. Георгій здійснив у 1952 році. 

В 1947 -1960 рр. Георгій Михайлович викладав біблійну історію у Київській духовній семінарії, а в 1950-60 рр. був секретарем правління семінарії. Цікаво, що в ті часи семінарію очолював майбутній Митрополит Київський і Галицький ректор о.Філарет (Денисенко), а о. Георгій Єдлінський виконував обов'язки інспектора. Їхня спільна праця тоді заклала основи для постійної величезної поваги Митрополита Філарета до о. Георгія Єдлінського. Він звертався до нього за порадами у важливих духовних питаннях, обов'язково відвідував церкву на храмове свято, а під час Різдвяних привітань священиків у Митрополії відзначав о. Георгія особливою пошаною. 

Протоієрей Георгій був чудовим організатором, привітним і добрим пастирем. Володіючи від природи добросердям, він подавав допомогу кожному: доброю порадою, втішенням, а часто і матеріально. Парафіяни завжди знаходили в ньому помічника, молитвеника і заступника. О. Георгій був прекрасним і добрим сім'янином. У зв'язку з тяжкою хворобою майже 30 років була прикута до ліжка його дружина Ганна Сергіївна, і Георгій Михайлович достойно ніс свій сімейний хрест. 

"Отець Георгій Єдлинський являв собою рідкісний у повоєнний час тип усебічно освіченого священнослужителя, що майже зник був у радянську добу. Відданість православ'ю поєднувалася у о. Георгія з відкритістю всьому новому, сміливою щирістю суджень, а делікатність і доступність "батюшки" викликали неабияку симпатію та довіру. Дивно, що дуже довгі служби о. Георгія не дуже й утомлювали, бо в храмі панувала та атмосфера любові, що змушувала згадати часи перших християн. Рідко в якому храмі так багато прихожан особисто знали один одного. Немало важив і підкреслено неофіційний спосіб поведінки о. Георгія, інтелігентна манера старомодного мовлення. Так мируючи прихожан, він міг у властивому йому невимушеному тоні говорити, що, наприклад, поважає баптистів за те, що ті живуть у відповідності зі сповідуваним ученням... 

Значна питома вага в св.Макаріївському приході належала молодим художникам, літераторам, науковцям і т.п. ... Усе це підсилювало творчу атмосферу. На різдвяні й великодні свята св. Макаріївську церкву, теж, напевне, єдину в Києві, прикрашували витинанками і писанками - творами народного мистецтва, що відроджувалися у той час. 

Отак долалася дихотомія між церковним і світським, між релігією та культурою, що наполегливо прищеплювалася масовій свідомості". [28, с. 4]. 

В той нелегкий час о. Георгій спромігся займатися і добродійністю, і проповідництвом, і підготовкою достойних пастирів попри те, що все це неухильно тоді заборонялося. Активною прихожанкою храму була Ніна Миколаївна Карпова (1890-1984), яка проводила катехізацію багатьох майбутніх священослужителів, рукоположених поза семінарією. 

За щире довголітнє служіння Церкві Христовій протоієрей Георгій у 1966 р. був нагороджений хрестом з прикрасами; до дня святої Пасхи в 1971 р. Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Пименом удостоєний митри, а в 1982 - служіння з відкритими царськими вратами до "Отче наш". Слава про молитовність о. Георгія перейшла межі Києва. Храм на Татарці часто відвідували паломники з інших міст не тільки України, а й усього тодішнього Радянського Союзу. 

Коли о. Георгій постарів, настоятелем став протоієрей Анатолій Затовський (6 травня 1984 р.). Отець Анатолій не став заводити нові порядки, все лишилося, як то було заведено о. Георгієм, - неквапні богослужіння, грунтовні сповіді, тривалі бесіди з парафіянами після служби. 

22 грудня 1988 року старійший митрофорний клірик Київської єпархії протоієрей Георгій спочив у Бозі. 23 грудня, ввечері, літію в домі спочилого відправили настоятель св. Макаріївської церкви протоієрей Анатолій Затовський та учні покійного: настоятель Хрестовоздвиженськоі церкви м. Києва протоієрей Всеволод Рибчинський та протоієрей Федір Бурлака. Два останні в свій час отримали благословення на священство саме від о. Георгія. Потім гріб з тілом спочилого був перенесений у храм, де над ним читали святе Євангеліє його численні учні в священному сані, прощалися рідні - син з дружиною та улюбленою о. Георгієм онукою - Анною, духовні діти, парафіяни, знайомі. 

24 грудня за благословенням високопреосвященного Філарета, митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха всієї України, чин похорону очолив настоятель Макаріївської церкви протоієрей Анатолій Затовський. Йому співслужили заштатні колеги покійного і молоді священики - його учні і духовні чада. 

У надгробному слові протоієрей Анатолій Затовський розказав про життя і пастирську діяльність спочилого, відзначивши, що "найважливішим і житті о. Георгія була любов до Бога і ближніх, любов до кожної людини. Це та любов, завдяки якій він притягував, як магнітом, до себе людей, а через своє посередництво - до Бога!" 

Церква не могла вмістити всіх бажаючих проститися зі своїм пастирем. По закінченні відправи похорону зі співами ірмосів "Помощник і покровитель" гріб з тілом покійного було обнесено довкола храму, де він трудився 43 роки. Прах о. Георгія поховано на Байковому кладовищі поруч з дружиною, яка відійшла раніше. До сьогоднішнього дня на могилі постійно стоять живі квіти, а в день святого Георгія (9 травня та 22 грудня - день кончини) о. Анатолієм Затовським завжди правиться панахида, на яку збираються численні прихожани храму та його духовні чада. 
Теперішній настоятель храму протоієрей о. Анатолій Затовський очолює парафію уже 16 років. Його активна позиція і поступлива тактовність допомагє йому продовжувати пастирське служіння в парафії в дусі Георгія Єдлінського, але вже в нових умовах, коли надається ширша можливість для впливу церкви на життя суспільства. 

До 1000-ліття Хрещення Руси, напередодні 1988 року під його керівництвом були проведені великі роботи по благоустрою храму та навколишньої території, були відремонтовано стіни храму. На стелях вівтаря та храму були написані великі панно-ікони: "Свята Троїця" (худ. Ю. Морозов), "Спас з Євангелістами" (Л. Мамаєнко), Божої Матері (С. Мамаєнко). Престол був оздоблений позолоченим окладом. Довкола церковної садиби побудований новий кам'яний паркан. У 1989 році було розпочато роботи по відновленню куполів храму за архітектурною розробкою Л.В. Мамаєнко. І вже в 1991 р. Свято-Макаріївська церква постала в своєму первісному вигляді з сяючими позолотою маківками куполів і новою дзвіницею. Для цього архітектори працювали з архівними кресленнями та рукописами, найбільш точно відтворюючи первинний вигляд церкви. Храм було визнано пам'яткою архітектури ХІХ ст. 

У той же час церкві було повернуто приміщення колишньої церковної парафіяльної школи. Будинок було капітально відремонтовано, в ньому розташувалися: бібліотека, клас недільної школи, та клас для проведення занять з церковними хористами, проскурня, трапезна та помешкання для настоятеля. Всі роботи були виконані парафіянами Свято-Макаріївської церкви. 

О. Анатолій став організатором однієї з перших в Києві церковних недільних шкіл. В кінці 80-х рр. заняття з дорослими та дітьми проводив Леонід Омел'янович Яцкевич. У формі диспутів та бесід розпочалося знайомлення з історією церкви, традицій християнства. Згодом зростаюча кількість слухачів дорослої та дитячої груп спонукала до підключення інших педагогів, і дитячу групу невдовзі стала вести Світлана Константинівна, за фахом вчитель історії (нині покійна). На сьогоднішній день дитяча недільна школа має дві групи: старшу і молодшу. Ведуть заняття різні фахівці: священик Владислав Софійчук (Закон Божий), Марина Володимирівна Симонова (історія церкви), Олег Вікторович (церковна архітектура), Олена Миколаївна Попович (флористика). Старша дитяча група разом з дорослими часто організовує екскурсії по м. Києву та околицях (Іонівський монастир, Покровський монастир, Феофанія та ін.). Разом їздять в паломницькі поїздки по Україні, Росії, Білорусії. Лише в останні роки відбулися поїздки в с. Скриголов (Білорусія), Чернігів, по монастирях Черкащини (Золотоноша, Лебедин, Мотронинський монастир), в Почаїв (Корець, Острог), в Дівеєєво на місце подвижницького життя св. Серафима Саровського (Росія). 

У молодшій групі значна частина уроків приділяється розвитку мистецьких здібностей - ліпленню, малюванню. Під час навчального процесу діти вирізують витинанки, пишуть писанки, виготовляють ляльки для свого Різдвяного вертепу. Під час зимових свят і Пасхальних свят вони дають концерти в лікарнях, в дитячих будинках, для своїх батьків і рідних. 

В 1997 році до святкування 500-ліття мученицької кончини Митрополита Макарія та 100-річчя з часу побудови і освячення церкви Свято-Макарівським приходом було здійснено багато заходів по відзначенню цих двох знаменних дат. Однією з перших стало закладення скверу проти церкви (на місці звалища) та побудова там каплиці святого Макарія. Наступна - відвідання місця мученицької кончини святителя. Два автобуси паломників на чолі з настоятелем о. Анатолієм Затовським відправилися в Білорусію в с. Скриголов. Там було здійснено хресний хід від каплиці, зведеної 100 років тому на честь 400-літньою ювілею, до місця на березі красивої річки, де селянами було знайдене тіло святителя. Тут, біля стели, якій теж уже 100 років відслужили панахиду. Паломники зі Свято-Макаріївського храму привезли з собою ікону св. Макарія (копію роботи І.Їжакевича) і передали її місцевому священику, а також встановили на місці кончини металеву табличку, з основними датами життя святого. Звичайно, для більшості скриголовчан ця подія була дивним явищем, бо більшість із них уже не пам'ятало про історію своєї каплиці, а тим більше стели, які нині знаходяться у напівзруйнованому стані. Священик села Скриголов був надзвичайно зворушений такою увагою з боку прихожан церкви святого Макарія до місця, де загинув святий і до святкування ювілею. 

12 травня в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі була проведена науково-релігійна конференція, присвячена діяльності Митрополита Макарія, в якій взяли участь священики, богослови, провідні науковці України. Вона розпочалась загальною молитвою та привітанням Митрополита Київського і всієї України Володимира [5]. Було зачитане привітання учасникам конференції від Екзарха Біларусі Митрополита Філарета [33]. Доповідь - "Церква в історії та суспільстві" прочитав протоієрей Георгій Соменок, доцент Київської Духовної Академії. Канд. іст. Н. М. Нікітенко зробила доповідь про раку священномученика Макарія у Святій Софії Київській, доктор мистецтвозн. Т. В. Кара-Васильєва - про гаптований покров на мощах священномученика: ("Історія створення та атрибуція"); дослідник історії Києва М.Кальницький у доповіді "Єпархіальний архітектор Єрмаков" розповів про життя й діяльність автора проекту Свято-Макаріївського храму. Кандидат іст. наук М. А. Сагайдак ("Нове про давньоруський храм на Щекавицькій гор"і), канд. мистецтвозн. М. Р. Селівачов("Макаріївська церква як осередок культури 70-80 років ХХст."), канд мистецтвозн. І.В. Пархоменко ("Просвітницька діяльність настоятеля Георгія Єдлинського") та інші науковці розповідали про важливі факти, що відносяться до історії церкви [27]. 

14 травня, в день Макарія, в церкві на Татарці пройшли торжества, які очолив Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сободан). Під святковий передзвін, що лунав з недавно відбудованої дзвіниці церкви, Митрополита Володимира на паперті церкви традиційним хлібом-сіллю зустрічали священики храму на чолі з протоієреєм Анатолієм. Не всі бажаючі змогли вміститися в церкві. Тому багатьом довелося слухати службу на вулиці. На дзвіниці храму було встановлено гучномовці, які передавали Божу Службу. 

Після Літургії відбувся молебень з хресним ходом навколо храму, що закінчився біля збудованої на честь свята пам'ятної каплиці. У середині її було встановлено копію ікони священномученика Макарія роботи Івана Сидоровича Їжакевича, яку написав художник Анатолій Михайлович Вадов. Після освячення каплиці до присутніх звернувся з вітальним словом Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сободан). У своєму слові він зупинився на значенні діяльності священномученика Макарія для утвердження Православ'я в Україні. Після проповіді Митрополит нагородив церковним орденом Нестора-літописця другого ступеня настоятеля храму протоієрея Анатолія Леонідовича Затовського, відзначивши цією високою нагородою його плідну діяльність: відбудову церкви, створення недільної школи, взагалі широку просвітницьку та благодійницьку діяльність общини. Церковними грамотами за багаторічну діяльність були відзначені парафіяни храму: Леонід Омелянович Яскевич (викладач недільної школи для дорослих), Микита Якович Гайдук (паламар), Лариса Іванівна Кореняк (регент хору), Володимир Іванович Петренко. Після цього була влаштована святкова трапеза. 

Вже чотири роки, як при храмі існує Богословське Товариство, де зачитуються доповіді, що розкривають сучасні наукові проблеми з точки зору православного богослов'я. Оскільки наукові фахові конференції не часто розглядають подібні питання, то для багатьох працівників науки це єдина можливість висвітлити і обговорити професійні питання з духовної точки зору. Виступати на засіданнях можуть не лише члени товариства, але й кожен християнин, який зголошується на виступ, і чию тему схвалює Рада Товариства. Цікаві доповіді з мистецтвознавства, медицини, фізики та інших наукових сфер часто перетворюються на тривалі бесіди-дискусії, які допомагають багатьом визначитися і ствердитися в духовних пошуках. 

Для молоді тут організовані комп'ютерні курси. У храмі нині ще співслужать два священики: о.Вячеслав Трутнєв і о.Владислав Софійчук. 

Гостра потреба суспільства в покращанні шкільного етично-морального виховання дітей та молоді, яка особливо відчутна в церковному середовищі, спонукала до виникнення при Свято-Макаріївському храмі в 1998 році Православного педагогічного товариства. Президентом обрано о. Анатолія. Завданням товариства стала діяльність по поліпшенню виховання в загальноосвітніх навчальних закладах та створенню в майбутньому православної гімназії, а також інших заходів. Товариство в 1998-1999 навчальному році започаткувало підготовку православних педагогів в стінах недільної школи Свято-Макарівського храму, а в 1999-2000 навчальному році ці курси читаються в Києво-Могилянській Академії, де педагоги знайомляться з християнською антропологією, історією церкви, церковним правом. В березні 1999 року Товариство організувало і провело педагогічну конференцію "Християнські цінності в освіті та виховання". В ній брали участь більш як "200 представників УПЦ (МП), державних навчальних закладів, громадських і наукових закладів. Були присутні, зокрема, замісник Міністра Освіти України, пані Савченко, член-кореспондент Акдемії педнаук М. Євтух та ін" [8]. 

Влітку цього року силами Товариства було організоване літнє дитяче православне поселення. О. Анатолій Затовський, о. Богдан Огульчанський, який вже набув вагомий досвід по організації літніх православних поселень під час навчання в Православному Педагогічному університеті (Волгоград), о. Олег Савенок (настоятель храму в с. Пухівка), о. Владислав Софійчук довго і детально розробляли план цього заходу і всі методи його здійснення. Багато допомогли спонсори, батьки. Діти змогли реально на практиці відчути перевагу християнського способу життя поза церквою. 

Серйозне ставлення до богослужінь, виконання правил внутрішнього і зовнішнього порядку, утримання на високому рівні співу хористів сприяло тій обставині, що хор Свято-Макаріївської церкви на Всеукраїнському фестивалі православних церковних хорів (1999) отримав Диплом ІІ ступеня. Це звичайно велика частка труда регента Лариси Кореняк [9]. 

Все більшого розмаху набирає видавнича діяльність приходу. Ще в перші роки свого настоятельства о. Анатолій видав листівки-ікони художника І.Їжакевича "Несподівана Радість", "Святий Макарій" та "Микола "Мокрий", а до 500-ліття кончини священномученика Макарія - календарик з зображенням відновленої церкви та ювілейну ікону-листівку. Зараз при церкві вже видається "Православний парафіяльний листок", в якому відбиваються всі основні події церковного життя. Коли вийшов перший його випуск, редакція газети "Молодь України" привітали настоятеля, а в його лиці кожного прихожанина з цією подією [6]. В 1999 році за підтримки народного депутата України, голови Всеукраїнського об'єднання християн В.Г. Бабича та директора видавництва "Преса України" В.Г. Олійника парафіяльним видавництвом було здійснено підготовку і вихід у світ першого українського православного ілюстрованого часопису для дітей "Вертоград" ("Сад") [3]. Також була видана книжка Миколи Васильовича Гоголя "Размышления о Божественной литургии. Духовные сочинения" [7, 23]. А в жовтні відбулася презентація цієї книжки, що присвячена православному духовному життю. З'явилися "Размышления" на світ вперше у 1857 році, і при цьому не була виконана воля автора, який просив, щоб на обкладинці прізвище автора не зазначалося. Більша частина творів, які ввійшли до збірника не видавалася з 1902 року. Ще в минулому році був підготовлений до друку підручник "Уроки про здоров'я та доброчинність" (для молодших класів), який з типографії має вийти в cередині 2000 року. Основний набір та верстку видань завжди здійснює досвідчений спеціаліст Віктор Кирпач. 

В січні нинішнього ж року вийшов перший номер часопису "Вісник православної педагогіки", в якому вміщені матеріали березневої (1999р.)педагогічної конференції. В подальших номерах вісник планує подавати публікації з теорії та практики педагогічної православної діяльності на Україні та за кордоном. 

"Але "феноменом храму святого Макарія в Києві є не його широка активна діяльність, а сам прихід. Люди ходять в храм св. Макарія роками, десятиліттями, ходять сім'ями. Часто їздять з далеких районів міста, де є свої православні храми. Ще при о. Георгії Єдлінському тут сформувалось стійке товариство православних віруючих, серед яких багато інтелігентних, освічених, з науковими ступенями людей. Взагалі, Свято-Макаріївська церква має репутацію "храму для інтелігенції". Довгі роки тут був прихожанином, співаком на хорах, доктор медичних наук Михайло Вікторович Суховій" [8]. Прихожанином цього храму був також академік Ліпатов, директор Інституту оргхімії з усією сім'єю та ін. Всі постійні прихожани храму добре знають один одного, обговорюють проблеми життя приходу, діляться своїми домашніми, виробничими чи науковими проблемами. 

Звичайно, таке активне парафіяльне життя можливе лише за участі і сприяння настоятеля храму, який крім опіки над парафією ще й виступає на телебаченні, друкується в пресі [12, 13, 14], приймає участь у громадських культурних заходах. 

Родом він з Кіровоградської області, виріс в оточенні віруючих. Батько, дід і брат діда були священиками. Двоюрідний дід Іоан Затовський в 1937 році був розстріляний. В 1998 році його разом з іншими новомучениками причислили до лику святих. О. Анатолій згадує, що змалечку мріяв бути священиком. Батько ніколи не наполягав на цьому, адже в ті роки життя священиків було не лише важким, а й небезпечним. Закінчив школу з золотою медаллю, закінчив Одеський метеорологічний інститут, а потім 5 років працював в київському науково-дослідному інституті. Мав публікації в престижних наукових журналах. Але внутрішньо так і не прийняв світського життя. Став працювати в часописі "Православний вісник". Було нелегко - постійно викликали в різні інстанції в надії, що все облишить. Важко доводилося і дружині, Надії Іванівні, тодішній аспірантці директора Метеоінституту, на яку також намагалися впливати в зв'язку з таким вибором чоловіка. Рукоположився в 1978 році, а в 1988 р. закінчив Духовну Академію (Москва. Загорськ). Мріяв бути священиком у маленькому селі. А вийшло по-іншому. В 1984 році став настоятелем Свято-Макарівського храму: "Дуже важливо, що я прийняв від о. Георгія храм, навколо якого, а насправді навколо о. Георгія, згуртувався особливий прихід ", - говорить сам отець Анатолій [8]. 

Список використаної літератури:
1. Анисимов А. Скорбное бесчувствие: На добрую память о Киеве, или грустные прогулки по Киеву, которого нет. - К.: TABACHUK Ltd, 1992. - 264 с.
2. Верещагіна Н.- "Іконописне чудо Миколая "Мокрого" в Свято-Макаріївській Церкві"// Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 38-41). 
3. Вертоград: Православний дитячий ілюстрований журнал Свято-Макаріївського храму м. Києва. - К.: Преса України, 1999. - № 1. - 31 с. 
4. Вічна пам'ять померлим! //Православний вісник. - 1989. - № 2. - С. 11-12
5. Володимир (Сободан. Митрополит Київський і всієї України). Православна Церква в Литовській державі XV століття і священномученик Макарій, Митрополит Київський // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 4-17. 
6. Георгій. Ластівка напередодні свята: Вітаємо колег // Молодь України. - 1998. - 17 квітня. 
7. Гоголь Н.В. Размышления о Божественной литургии: Духовные сочинения. - К.: Свято-Макаріївська церква в Києві,1999. - с. 143. 
8. Гудзик К. Духовний центр на Старій поляні // День. - 1999. - 22 жовтня. 
9. До 2000-річчя Різдва Христового: Всеукраїнський фестиваль православних церковних хорів "Глас Печерський - 99" // Православна газета. - 1999. - №2 (лютий). 
10. Дубинин М. К нему обращались за помощью и утешением // Век: - 1998. - № 16. - С. 8.) 
11. Затовський А. (прот.) Н.В.Гоголь и Православие // Православний вісник. - 1991. - № 1 . - С. 12-17. 
12. Затовський А. (прот.) Просто треба чесно працювати // Робітнича газета. - 1994. - 27 жовтня. 
13. Затовський А. (прот.), Яцкевич Л. Cвято-Макаріївська церква у Києві // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 30-37. 
14. К 500-летию мученической кончины священномученика Макария, Митрополита Киевского и всея Руси, и к 100-летию Свято-Макариевской церкви в г. Киеве // Православний церковний календарь: 1998. - К., 1997. - С. 150-152
15. Календарь: Справочная адресная книга: г. Киев на 1911 год. - К.: Тип. С.В. Кульжкнка, 1911. - 550 с. 
16. Календарь: Справочная адресная книга: г. Киев на 1913 год. - К.: Тип. С.В. Кульжкнка, 1913. - 550 с. 
17. Киевские Епархиальные ведомости // К. - 1896. - № 9 [за 1.05]. - С. 361. 
18. Киевские Епархиальные Ведомости. - 1898. - №1. - 360 с. 
19. Київ: Енциклопедичний довідник / За ред А. В. Кудрицького. - К.: УРЕ, 1981. - С. 355
20. Киселева М. Мученичество Митрополита Макария // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 46-49. 
21. Кочережко Н. Іконописець Іван Їжакевич // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 42-45. 
22. Ластівка напередодні свята: Вітаємо колег // Молодь України. - 1998. - 17 квітня. 
23. Лиша Р. [Видання книжки М. Гоголя "Размышления о Божественной литургии"] // Наша віра. - 1999. - № 11 (листопад). 
24. Никольский П.В. (проф.), Алабовский М. (свящ.) Православный русский деятель священник Константин Петрович Терлецкий: настоятель Киево-Лукъяновской Св. Феодоровской церкви. - К.: Изд. Киев. Правосл. релігійно-просвітницького Т-ва, 1906. - 44 с. 
25. Позняк П., П'ятериков С. Київ: Погляд через століття: Фотопутівник. - К.: Мистецтво, 1988. - С. 209. 
26. Розанова Н. Макаріївська церква у Києві: Церковне життя // Православний вісник: Видання УПЦ. - К. - 1992. - № 5 - С. 4-6. 
27. Святкування 500-ліття мученицької кончини Митрополита Макарія //Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 18-20. 
28. Селівачов М. (канд мистецтвозн.) Київська св.Макаріївська церква як осередок культури 1970-80-х років: [Доповідь на ювілейній конференції, присвяченій 500-літтю мученицької кончини Макарія Митрополита Київського і всія Руси]: Машинопис. 
29. Соменок Г. Церква в історії та суспільстві // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 23-29. 
30. Стратьева А. Атмосфера добра// Век: - 1998. - № 26. - С. 8. 
31. Стратьева А. "Третий ангел вылил чашу свою... // Век: - 1998. - № 10. - С. 5. 
32. Филарет (Митрополит Минский и Случкий) Учасникам научно-богословской конференции, посвященной 500-й годовщине мученической кончины Митрополита Киевского Макария // Православний вісник. - 1997. - № 3. - С. 21-22. 
33. Яскевич Л. Священномученик Макарій, Митрополит Київський і всієї Руси: До 500-річчя мученицької кончини Свщн. Макарія // Православний вісник. - 1996. - С. 28-37.

 

 

Дополнительная информация